РУДА

Автор: Петр Скорук






Осінь ізнову, а я все ще тут. Дуже дивно.

Торба та ж сама висить на моєму плечі.

Серце ще тріпає. Гаряче й зимно.

В черепі суміш ядуча. Думки, як мечі.



Сліпну від світла, - хоча ледве жеврить, -

скалка породи-руди. Чим був тут?

М'ясом посмертним, а чи шкуродером?

Божим обранцем? Фігляром спокут?



Вибір звичайний. Родити - вбивати,

бути, не бути, забути – плекати,

впасти у любощі, в прірву зажур,

в скрутень довічний себе зав'язати,

в дрантя мовчати чи рватись на штурм.



Безліч усього завжди куштував особисто.

Чим же тут можна іще здивувати мене?

Страву подали, то треба вже їсти!

Чаша - по вінця! Глитай! Не мине!



Їж - не давись без розбору, ламаючи зуби!

Плавати як тут, і інших, дай Бог, не топить?

Як ворогів не нажити заклятих на згубу?

Й все це, - силкуючись когось любить?



Як нам у купі сміттєвій намацати зерна?

Як же нам вудити щось в каламутній воді?..

Глянса і грязі здобуток надмірний, мізерний, -

було би золото в цій неймовірній руді!