Матер

Автор: Анатолий Потиенко


Літа й тепер не владні над тобою,

Хоч майже віковий несеш тягар:

Дитинство там, затьмарене журбою,

І юності короткої жага.



Була жорстокою до тебе доля,

Коли осиротила в десять літ,

Ужалила війна нестерпним болем,

Забравши найдорожчих на землі.



Болючого всього було в достатку -

"За що? За що?" - питала ти не раз.

Та, починаючи життя спочатку,

На долю не таїла ти образ.



Жила ти гідно, праведно, красиво -

Ні, не жила - ти й зараз так живеш!

Хай голова твоя давно вже сива,

Та молода душа і очі теж!



Злітають з вуст гумористичні перли -

Ти ними прикрашаєш сірий світ.

І як ми всі від сміху ще не вмерли? -

Мабуть, тому, що любить сміх наш рід.



До тебе всіх нс тягне знову й знову, -

Синів, онуків, - ти ж наш аксакал!

Ти ж роду нашого всього основа,

І пам'ятник йому, і п'єдестал!



До нової мети крокуй невпинно:

Вік підкори - чекаєм ми чудес!

Сто років - це всього життя вершина.

Здолай, матусю, цей ти Еверест!