Сонце померло

Автор: Шон Маклех Патрик


«Де вітер спів непевний почина,

В якому чути скаргу вовкуна,

А сонце на кривавім небосклоні,

Ховаючись у хмаряній обслоні,

Так лагідно й зворушливо кона…»

(Поль Верлен)



Ви чуєте? Люди!

Сонце померло

Цього шовкового вечора.

Сонце – живе око нашої круговерті,

Риба луската моря Ніщо спокійного –

Сонце померло.

Завішуйте більма-фіранки

Ваших будинків – їжаків клишоногих,

Забороніть їм блукати шляхом

Босоногих аристократів Неаполя:

Карбонарі барокових п’ятниць.

Навіщо Петрарка Людину оспівував?

Сонце померло!

Цього плаксивого вечора:

Кантати Верони меланхолійної.

Данте. Навіть він уявити не міг

У тій круговерті підземних інферно, що:

Сонце померло!

Поховайте його в кораблі вікінгів

Космічного пилу чорного.

Сонце померло!

Серед тьми я кличу людей,

Приходять на крик мій самотній

Юрби сліпців – як звично їм в темряві

Такій бавовняній і тихій блукати

Без костура (бо навіщо?)

Сповідайтесь мені – тільки чесно –

Це ви його вбили?

І колисали Ніщо у скрині Плеяд?

Підпаліть дракар-домовину Інґольфа

Нехай Сонце засяє останнім вогнем треби,

Бо Сонце було так само блукальцем –

Мандрівцем безпритульним,

Як ті – жителі Оркні –

Будівничі Кола Бродгара.