О. М. Степаненко Мiй дивосвiт

Автор: Оксана Степаненко


Оксана Степаненко



Мій дивосвіт































Кіровоград

2000 р.

На тернистих шляхах крокуючи

Я любов не розхлюпаю, ні

Чи радіючи, чи сумуючи –

Даруватиму людям пісні.

Оксана Степаненко



Пам’яті ОКСАНИ СТЕПАНЕНКО

Оксана Степаненко закінчила свій життєвий шлях на цій землі і відійшла в інший світ. Нелегким і непростим був цей шлях, підступна хвороба чинила багато прикрощів поетесі, однак її вірші – то були тремтливі пелюстки дивного почуття любові: до рідної землі і ласкавої неньки, до природних дивоглядів і цікавих людей, до всього того навколишнього світу, який оточував її з усіма його радощами і турботами, трепетною дивиною і непередбачуваністю.

Ця злива почуттів легко і природньо лягла на ноти, витворювала ніжні мелодії, котрі передавали той щем душі, який увиразнював вірші, перетворюючи їх на пісні.

На крилах любові летять ці пісні до читача і слухача, засвідчуючи думку, що душа щира і любляча не покидає землі і нас, на ній живущих, знаходить шлях до наших сердець, стає відлунням думок і почуттів поетеси в наших думках.

Тож прийми, читачу і слухачу, цю збірочку як плід намагань і прагнень однодумців Оксани залишити глибший слід на землі від її творчості.



















До Музи



О, Музонько, молю тебе, благаю,

Не залишай мене з бідою сам на сам.

Душа моя від болю знемагає,

А ти її лікуєш, мов бальзам.



Не залишай мене на всіх дорогах,

На всіх тернистих і крутих стежках.

Не обминай і отчого порога,

Зі мною будь у мріях і в думках.



З тобою я всі біди подолаю,

Щораночку стрічаючи зорю.

З тобою я не плачу, а співаю!

З тобою я не тлію. Я – горю!



























* * *



І не думалося, й не гадалося,

І не мріялося мені,

Що так палко я закохаюся

В рідний край і в квітки чарівні.



І не думалося, й не гадалося,

Що прийду іншим шляхом в цей світ,

А прийшовши, зовсім не каюся,

Що творю в нім вже стільки літ.



На тернистих шляхах крокуючи,

Я любов не розхлюпаю, ні.

Чи радіючи, чи сумуючи –

Даруватиму людям пісні.



























Мій дивосвіт



І знову осінь стукає у двері

І я спішу на зустріч дивній гості

І знов рядочки сяють на папері

Сумні й веселі, задушевні й прості.



З рядочків цих народжуються вірші,

Я їх щоранку виряджаю в путь.

І в осені мелодії не гірші –

То шум дощу, то пісню вітру чуть.



І в осені є будні і є свята,

І в осені чимало кольорів.

А я сумую без матусі й тата,

Без їхніх теплих і ласкавих слів.



Той сум ввібрала в листячко калина

І ллє щоразу слізоньки рясні.

Мій дивосвіт – то чарівна країна,

В якій живуть матусині пісні.

















* * *



Ти не приходь так часто в мої сни,

І не примушуй зазирать в минуле,

Не край серденька поглядом сумним…

Років самотніх не лічи зозуле.



Любов до тебе берегла в собі,

Багато літ, а ти все десь блукаєш.

Безрадісно жила, жила в журбі,

Без тебе, в самоті у ріднім краї.



Живу як всі. Плекаю щовесни

Барвисті квіти і кохаюсь в слові.

Тож не приходь, прошу, у мої сни,

Не клич мене в примарний світ любові.



























До тебе, Слово



Звертаюся до тебе, Слово,

Як до святині, день при дні,

Щоб процвітала рідна мова

Й лунали вічно щоб пісні.



Хвилююся. Тремчу. Німію,

Коли беруся за перо.

Вагаюсь довго: чи зумію

В світ нести світло і добро?



Хоч доля в мене й полинова,

Та дух міцніє з кожним днем,

Бо пломеніє щире Слово

В душі негаснучим вогнем.



























Шлях до мети



Б’є нещадно мене плин життя стільки літ!

І за віщо мені така кара?!

Сльози скапують з вій, як росиночки з віт –

Хіба висушить їх чорна хмара…



Та я вперто бреду по тернистих стежках,

Хворі ноги вже стерті до крові.

Моя зірка ясна мій освітлює шлях,

Щоб я швидше прийшла в світ любові.



Йду вперед, до мети, хоч і дощ – мов з відра,

На дні серця сховавши тривогу.

В світ чарівних пісень, милосердя й добра,

Приведи мене швидше, дорого.



























* * *



Чомусь мені так хочеться співати,

Хоч рана в серці й досі ще болить.

Та треба болю руйнувати грати,

З любов’ю йти у цей прекрасний світ.



А світ оцей, мов диво калинове,

Роса на кожній квіточці бринить.

З краси й добра народжується СЛОВО,

Що в злу негоду допоможе жить…





































* * *



Твоя любов давно вже відцвіла,

А я тебе люблю, як і любила.

Давно вже стежка терном поросла,

Якою ми з тобою в степ ходили.



Твоїх листів я й досі не палю,

Хоч років вже чимало пролетіло.

А я тебе і досі ще люблю.

Та навіть більше, ніж колись любила.





































* * *



Вчусь мужності, на світі живучи,

Тепло і ніжність в серденько вбираю.

Щоби натхнення творчого ключі

В тяжкому серці сили додавали.



Щоб з друзями пліч-о-пліч йти завжди,

З братами й сестрами (по духу – не по крові).

О, стежечко, мене ти приведи,

У світ краси, у мир добра й любові.





































Мій любистковий край



Де б не була, завжди я повертаюсь

В свій край любистковий, до отчого гнізда

І з сумом в серці зіркою сіяю,

Бо ненька вже мене не вигляда.



Ніколи не загляну в очі сині,

В яких завжди світилась доброта.

Ніхто мене не кличе до хатини,

Ніхто мене про справи не пита.



І тільки серденько отак, бува, шепоче:

Ти не сумуй, у тебе ж є брати,

І музонька з тобою бути хоче,

Є друзі в тебе, не самотня ти.



Вони з тобою в радощах і в горі

Ти лиш признайся, що тобі болить?

Поглянь навкруг, які у нас простори –

Тобі ще жити на землі, та й жить…



І я живу, завдячуючи музі,

З якою так давно уже дружу,

Любистку запах і калину в лузі

З дитячих літ я в серці бережу.







Моя стежина



На вершину моєї печалі

Впала радості світла краплина.

Знов дивлюсь, як колись, в сині далі.

Десь моя пролягла там стежина.



Ідучи по ній, дзвінко співаю,

Бо живу на квітучій землі.

Про свій край ніжні вірші складаю,

Геть прогнавши тривоги й жалі.



І на серці так затишно й світло,

Як ніколи іще не було.

І, здається, ще більше розквітло

Моє рідне, найкраще село…



На вершину моєї надії

Колись стежка мене приведе

І тоді мої збудуться мрії

Й тихо щастя до хати зайде.

















* * *



Як подивлюся навкруги,

То стільки різних див побачу –

Там бачу у квітках луги,

А там над ставом верби плачуть.



Як подивлюсь в безмежну даль,

Де дозріва пшениця й жито,

Враз утіка кудись печаль

І хочеться на світі жити.



Так хочеться творить, кохать,

Коли дивлюся на калину,

І чарівні пісні писать

Про край свій, батьківську хатину.



Дорослі й діточки малі

Хай ці пісні співають всюди,

Хай спів той у серцях розбудить

Любов до рідної землі.

















Зустріч з журавлями



Ой, матусю, поглянь – журавлі

Повернулись до рідного краю.

Не губіться ж рідненькі, в імлі –

Я крізь сонячні сльози благаю.



Приспів:

Вас, журавлики, пестять вітри,

Вам вклоняються горді тополі.

Ватажок! Я не день і не три

Виглядала, виглядала,

Виглядала веселиків в полі.



І так сумно на серці було.

Шепотіли щось трави сердито.

Знов і знов я вертаюсь в село

Мовчазна, ніби горем прибита.



Приспів



А сьогодні радію, бо вас

Біля отчої хати зустріла.

Закурличте для мене ще раз

І візьміть мою мрію на крила.



Приспів





Якби ти знав…



Якби ти знав… Як я тебе люблю.

Через роки до тебе серцем лину.

Якби ти знав, як Бога я молю,

Щоб ти скоріш приніс мені калину.



Якби ти знав, як серденько моє

Зболілося в розлуці, у чеканні.

А ти забув, що я у тебе є,

Згубилася в рожевому світанні.



Ой, скільки в серці смутку і жалю

І скільки в нім розпачливого крику,

Якби ти знав, як я тебе люблю,

Й не розлюблю, мабуть уже довіку.



























Не питайте мене…



Не питайте мене, чом я нині сумна,

Чом сльозинки застигли на віях.

Відцвіла вже моя п’ятдесята весна,

Не вернуться літа молодії.



Не питайте мене, чом стою в самоті

На розкриллі доріг з пучком м’яти.

Загубилося десь моє щастя в путі,

Тепер мушу одна шлях долати.



Не питайте мене, чом сиджу мовчазна,

Чом не чути пісень вечорами.

Ще й тому восени я буваю сумна,

Бо нема поряд рідної мами.



























Ходить осінь



Ходить осінь по Вкраїні, ходить осінь

І дощем рясно вмиває ніжну просинь.

А коли квіточками розсипає сміх

Килими барвистії стеле нам до ніг.



Приспів:

Осінь, осінь, як тебе люблю я,

За твої багатії, щедрії дари.

Ходиш по землі ти, мов чарівна фея,

Золотом встеляєш вулиці й двори.



Ой, змінилося село і не впізнати,

Бо дерева вже вдяглись в барвисті шати.

В червонім намисті, калина в саду

Милуватись нею, я щоранку йду.



Приспів



І що сталося зі мною, я не знаю,

То сміюся, то сумую, то співаю.

Щастя виглядаю, а його нема,

А без щастя – долі, осінь мов зима.



Приспів







Сльози калини



Здрастуй, затишна отча хатино,

Вічний смуток і вічний мій біль.

Самотою стою на стежині

У великій печалі й журбі.



Туга зболене серденько крає, -

Де ж ти, рідна матусе моя?

Чом так довго мене не стрічаєш,

Чом стою я сама не своя?



Мов на крилах до тебе летіла,

До цієї хатиноньки я,

Та мене на воротях зустріли

Чужі люди, рідненька моя.



І тепер я ридаю щоднини,

І без тебе не милий цей світ.

Плаче гірко червона калина,

Срібні сльози роняючи з віт.

















Листи у вічність



Вже давно спить натомлене рідне село

Лиш бабуся не спить у хатині.

Скільки років у вічність уже пропливло,

А вона жде з війни, жде з війни, свого сина.



Приспів:

Поверніть мого сина з війни

Із далеких доріг додому,

Пише ненька листи і ллє сльози рясні,

Пише в безвість листи, листи в невідоме.



В котре вже відцвітає вишневий садок

Квітнуть мальви щоліта в городі.

Скільки вже намережила тих сорочок,

Для єдиного сина, для сина – Володі!



Приспів



Так щоночі старенька п’є спомин гіркий,

Все щось пише, забувши про втому.

А із неба шепочуть, яскраві зірки,

Не прийде вже синок, вже синок твій додому.



Приспів







Шиє мати вишиванку



Пригортаються маки червоні

Пелюстками до білого ранку.

І шепочуться: «Знов на осонні

Шиє мати комусь вишиванку».



Приспів:

А матуся на те їм тихенько:

«Цю сорочку шию для сина,

Бо не вірю, - зітхає старенька, -

Що він десь на чужині загинув…»



Захитали голівками маки:

«Що то значить для матері – діти,

Все життя ладна сина чекати,

Й вишивать на шовку ніжні квіти».



Приспів



Ой не прийде додому синочок:

В сорок третім не вийшов він з бою

Та йому цілу купу сорочок помережила

Ненька журбою.



Приспів







Болить тобою голова



Весняні дні згасають непомітно,

Душа моя від радості співа.

Щодня всміхаюсь до людей привітно,

Хоч і болить тобою голову.



Приспів:

Болить тобою голова й понині

І не забудь тих слів палких, клянусь.

Як зацвітуть в житах волошки сині

Я до тебе знову повернусь.



Які були з тобою ми щасливі

І як ти клявсь у вірності мені.

Коли весняні розгулялись зливи,

Ти десь раптово зник у далені.



Приспів



Та вже не раз волошки відцвітали,

Давно травою поросли стежки.

Де ми з тобою, милий мій, гуляли,

А з неба нам всміхалися зірки.



Приспів







Рідна моя хата



Рідна моя хата, в будні і у свята.

Вікнами – очима дивиться у світ.

Квітнуть на подвір’ї айстри й пахне м’ята,

Калинонька квітне вже багато літ.



Приспів:

Ти моя колисонько, мій чарівний світе,

Тут моє дитинство й молодість пройшла,

Рідна моя хата, не змогла я жити

У далекім краї без твого тепла.



Тут й тепер живу я без матусі й тата.

Хворе моє серце смуток огорта,

Все дарую людям, чим душа багата,

Бо у мене вдача щира і проста.



Приспів



Рідна моя хата, в будні і у свята

Повниться піснями так, як і колись.

Ой, яке ж то щастя – з трепетом вдивлятись,

З отчого порога у безмежну вись.



Приспів







Порадь мені, калино



Іде від хати до калини,

Що буйно-буйно зацвіла в саду.

Вона моя пораднице єдина.

Щодня до неї на розмову йду.



Приспів:

Порадь мені калинонько червона.

Як мені шлях крутий пройти.

Щоб не пекла очей, сльоза солона.

Без маминої ласки й доброти.



Ти будеш довго-довго квітувати,

А ненька вже ніколи не прийде,

Щоб твоїм цвітом тай помилуватись –

Бо стежечку до тебе не знайде



Приспів



Нема мені до кого прихилитись,

Немає з ким свій смуток розділить,

Тож буду я життя, людей любити

І берегти, калинонько, твій цвіт.



Приспів