Час зневiри

Автор: Шон Маклех Патрик


«Коли Зневіра дух беззбройний мій

Для Розпачу, свого хмурного сина,

Що хмарою звисає, на забій

Безжально віддає...»

(Джон Кітс)



Колись дуже давно – в молодості, ще задовго до трагічних подій в Ольстері 1972 року, я на дозвіллі читав Фрідріха Ніцше під шум осіннього моря, в селищі, де ніхто не носить годинники. І прочитавши фразу: «Те, що нас не вбиває робить нас сильнішими», я подумав, що вусатий Фрідріх не зовсім правий – страх не вбиває нас, але не робить нас сильнішими. Страх паралізує нас, нашу волю. І подолати його не просто. А зневіру подолати ще важче. І тоді, долаючи свою зневіру у майбутнє Ірландії я написав таке:



Зневіри час – у чаші Сонця прах,

В серцях людей – стара примара – страх

Новим апостолом блукає пілігрим –

Старий поет: у торбі замість рим

Черствий кавалок істини. Кудись

Так хочеться безхатьку вознестись:

Хоча б туди – у Небо, де юрма –

Отара грішників товклася задарма.

А може й десь насправді серед слів

Філософ давніх істин не горів, а тлів?

Зневіри час, і пофарбовано трамвай.

Грай, пісеньку свою, клошаре, грай!

Поет осінніх рим де жовта кушпела

Шукає прихисток – не має він житла.

Бруківку замітає не двірник, а пан Ніхто,

В такому ж сірому подертому пальто,

Яке носив старий негідник Страх,

Ховаючись отут – у цих старих дворах.

А люди бавляться – у гру стару Життя

А все минає... Йде без вороття...