Звучали тихо клавiшi роялю...

Автор: Ника Эстель


Звучали тихо клавіші роялю,

А зорі заглядали у вікно.

Їх сяйво видавалося спіраллю,

Що обвивала простір через скло.



І навіть вітер ледве-ледве дихав,

Заслухавшись, як той рояль звучав.

Мелодія ж лилась то ніжно, тихо,

То мовби там від болю хтось кричав…



Та раптом тиша звуки обриває…

Завмерло все… Лиш місяць не чекав:

Він сяйвом музиканта обіймає,

Щоб той безперестанку знову грав.



І музикант зіграє: щось веселе,

Чи щось мрійливо-ніжне, як весна.

І голос нот заполонить оселю,

Заглушить шепіт поблизу вікна.



Ось руки, як метелики, літають

Над чорно-білим рядом знову й знов.

Але вони й самі, мабуть, не знають,

Що творять диво зараз, буз умов.



В кутку палає мерехтливо свічка;

Вона вже дуже скоро догорить.

До сходу сонця часу – ціла вічність.

Чи з музикою вічність – тільки мить?..



Мелодія звучатиме, та ранок

Застане музиканта уві сні.

І тільки срібно-золотий серпанок

Згадає чарівні нічні пісні…