настане час, ти чекатимеш на мене

Автор: Анастасия Мельник-Слепенькая


колись ти чекатимеш на мене,

коли часу не буде, коли не стане неба.



колись ти згадаєш НАШЕ минуле,

ті дні, у Дніпрі, що як клятви твої в пітьмі потонули.



колись ти прокинешся вранці,

один, у холодному ліжку,

вона по квартирі ходитиме нишком



колись біля тебе кружлятимуть діти,

ти так їх хотів, ну а я не бажала родити



колись, коли добре все буде,

занадто, perfetto,

повернеться те, що давно ніби вмерло.



зупиниться час, зупиниться всесвіт,

і в мертвому домі все знову воскресне.



ти будеш лежати/стояти/ходити.

не знаю.

та й ролі великої це не зіграє.



ти будеш пустий, будеш злитись, кричати,

бо НАШЕ минуле тебе не відпускає



ти все зрозумієш, я знаю,

ми обидвоє це знаєм,

бо пам'ять не вмерла,

й кохання ніби-то не вмирає



ти знову заплачеш, і ось,

крига скресла,

ти з розуму сходиш, згадуєш числа



1/28 - ми як частини одного

25 - я вже наречена, ми разом до останнього слова

9 - Дніпро

6 - прощання

10,11 - мої сльози, благання



1- перша зустріч після розлуки,

і вже не бажаєш мої цілувати ти руки



Того дня ти завмреш де стоятимеш, вона буде до тебе кричати,

і діти благатимуть: "тато, тато, скажи щось, будь ласка",

а ти будеш МОВЧАТИ, МОВЧАТИ, МОВЧАТИ...



того дня згаснуть зорі, повітря більше не стане,

земля розійдеться, спустіють всі океани.



ти втратиш себе, остаточно,

назавжди.

і все що ти зможеш тоді - люто кричати.

і хижі думки роз'їдатимуть душу:

"її не повернеш, ти сам її змусив -

тебе зненавидіти, й, може, забути"



колись ти почнеш чекати на мене,

коли спиниться час твій, коли з ніг зіб'є небо.

почнеш, і завершиш, бо так ти казав і про мене.



мене звинуватиш, тим самим припиняючи свої війни.



та часом, ти все ж таки будеш чекати,

і я буду болісно й вірно чекати-кохати.