Василь Стус. Зерцало ночи манит взгляд несмелый...

Автор: Алёна Агатова


Зерцало ночи манит взгляд несмелый

И сковывает дух, плоть коченеет

На дерзкого деянья рубеже.

Та неизвестность, пленка мрака черного

Тебя к тебе обратно возвращает,

И мир измерен только остановкой,

Что замедляет смертный миг свершений.

И вот – зерцало ночи манит душу,

К себе неволит привязаться. Космос

Он где-то там, за страшною завесой,

Ведь, беззаботный, ногу ты занес.

И вот он, шаг, и вот другой, и третий,

Как будто в бездну. Волоса седеют,

Как будто волоса горят. Ты жив

Предчувствием внезапного. Дорога

Так круто обрывается. И пропасть –

Как из резины. То длинней, то будто

Короче станет, сжалившись на миг.

Паденье это, долго и надсадно,

Есть вертикаль конца, этот трубеж

Расшатанного сердца нас возносит

Над телом собственным. Разлука душ –

Одна погасла, вспыхнула другая

(Но не твоя, ведь смертная цезура

Уж отсекла живую душекрону),

Вот это бегство прочь за край себя –

Как выпрошенный в малолетстве сон,

Что на тебе исполнился, связавши

Все сущие начала и концы.







Свічадо ночі вабить лячний погляд

і забиває дух, і тіло клякне

зухвалого діяння на межі.

Та невідомінь, чорна плівка посмерку

вертає відчуття себе самого,

і світ вимірюється тільки спином,

що забаряє смертну мить чинінь.

Та вже — свічадо ночі надить душу

і приневолює до себе. Всесвіт

існує за запоною страшною,

бо, необачний, ногу ти заніс.

І ось він, крок. І ось він, другий. Третій,

мов у безодню. Сивіє волосся,

немов горить волосся. Ти живий

передчуттям раптового. Дорога

так круто уривається. Провалля —

мов гумове: то довшає, то ніби

скорочується, зглянувшись на мить.

Оце падіння, довге і надсадне,

ця вертикаль кінця, оцей трубіж

ізвомпленого серця нас підносить

над власне тіло. Ця розлука душ —

одна загасла, друга спалахнула

(лиш не твоя, бо смертна павза вже

обтяла зароділу душекрону),

оця утеча геть за себекрай —

то ніби виснений в дитинстві сон,

що окошився на тобі, зв’язавши

всі знані припочатки й прикінці.