В жнивах Христових. Поема

Автор: Игорь Степанович Шевчук


В жнивах Христових

Поема



Якщо зсередини суть

побачена, пізнана від Бога —

далі справа ремесла і

Любові, що творить.





1

Ви бачите світ? —

Значить,

ви — нереалізований художник!

Таки прокиньтеся, вряди-годи,

як виявляється, ви — довжник…

Все це, що виперлось з віку ХХ-го,

далі непотрібне,

ба, і не годне...

А просто — не годне,

Значить, ви —

нереалізований художник:

воно ж не бачить...

Художник лиш — бачить,

це ж ви? — що всіх затоплює.



Вийду з-під лісу — раз в сім літ —

Ассирія з Асібрією...

очі б мої такої не бачили! —

як схоплю світ!! — як прикноплю!!

дух! нових слів! неба сила!



нічого не видно з-під кнопки:

ні в кого навіть пробачитись...



Бачте, як серце плаче!

Царя Небесного — в просвіті

побачило...

Прямо? — ні...

та очі

не... звикло-теплі,

не плачуть!



Капайте, сльози, на носик,

капайте, дряглії сльози,

падайте, теплії слізки,

в вікно просвіту залізти

треба ж було нам!

та й сісти:

очі не плачуть — душа й не бачить...



Прагнуть в художність зінакшить;

все — Ісус;

може, у шлунок ввійде

земна слава.



Крикнув Ісус,

бо скачуть мужички з бабами:

«Доки я буду з вами?!

Роде перелюбний, лукавий!»

Очі б мої таке більше не бачили:

більшовизм всіх! —

Раби гаманцеві!



Ба, я не довжник —

вийду з лісу — о... Це — vip!

шумоверхового значення.

Бачу, що в кінці 14-го року...

що буде в кінці 28-го року...

Ви зрозуміли? — що — є бачення...



Чого вкручуватись — лізти в мороку??

Гей, куди дивитесь, втрачені?..



Хочете погледіти світ? —

ви, значить, — нереалізований художник;

очі мої не хочуть (!)

цього бачити:

шлунки не просять пробачення.

Чого ви до мене чіпляєтесь? —

Чого з вікна просвіту стягаєте?

Це як в дитинстві — в вікні —

й стягають...

Щиглик, синички, яскраві снігурчики!..

Що хочете? —

«Стягніть з просвіта Ігорчика! —

Дбають! — Різко в небо вже підтягається!»



«Дуже вже самостійна дитина!»



«Духом втягається, душею тягається,

й що надба на землі ця людина?..»



«Вже й тілом вслід підтягається!»



І все! — вхопилось — споріднене, —

висять на мені всі породи,

згори — донизу

далі висять майбутнії народи,

прямо — облизуються,

миші церковні, гризуни з академій...

все знають — а навіщо самі вони? —

не знають! — не в темі:

мною не зшиті і не пронизані.

З гризунами мистецтва —

гризуни граніту.

З життям навіть не знаються!..



Просиділи 600 літ на Данте,

не розбираючись —

посидимо 330 літ на...

повисимо!

і все вхопилося — і лиш усміхається!..

а ти давай, лиш підтягуйся!

піднімай нас...

Побачим, о-о!!



А я виховано мовлю:

— Треба з Ісусом Христом — обачливіш...

Добачливіш... це

й передбачливо.

Ви розумієте, це не нога собача...



Як це бігти сім років — з покотом —

де й Ісус не вбачає... Боже!

Хтось сказав, що він світ баче!

як я радію!

ви — бачите? значить...

ви — як би ще не дорізаний художник...



Не досмагнули в шкурі...

Що?

тріумфують за крісло? знов підсиджують?

Свою гибель побачили професорішки? —

Кажуть, все бачать професорчики,

але... перетином... трішки.

От хай себе перетином —

які в науці, — чик!!

і полетіли усі умом у кремнії:

розумно досліджуючи...

а світ хай висить

хай поета ненавидить!

За істину! і правду-невістку!



Ну і Давид! От — Давид!

«Милість і істина сретостеся,

Правда і істина облобизастася!»

От чує час геніальність Давидова!



А хто прийде —

двоє слів скаже...

все: все видно!



2

Маріє!..

Царице Маріє...

це я до тебе біжу —



й молодію!

Зроби мені щось...

розтри руку і серце, Серце-Маріє...

я музикант, з тягару — пальці грубіють...



Пренепорочная Маріє...

А знаєш, як з тобою весело мені!

В ці тимчасові дні!

у серці сходяться всі,

й все по-іншому в мені...

Ти... не у вічності я... і піввогники, й огні...

з тембру — серця осінні... напівсплячі,

й півледащі...

Тягни мене, люби! —

бо я у Звіра в пащі!..



І лиш огень

рівно-постійний Твій

у глибині...

Я ним спасаюсь;

нащось — консонантно й тінь дисонансу...

хоч з консонантами здійми мене!

хоч по зубах

у цього —

у цього Звіра й космосу — сонати —

відстукую!



ще молотом із Духа!



Чиста Маріє! (в крові я своїй день за днем...)

мабуть... страшний для страхопудів

слабовухих

Хоч Собі в серце пальці поклади, Маріє, —

од жнив — у мене пальці всі німіють!..



Помер Муслім;, — народ... хто радий,

більш — не раді.

Серце Маріє, ти не ця естрада?



Серце, візьми мене (його) від Звіра,

хай що — то ж їхній символ віри?

Кладуть землі у рота —

гріб, й тирада...

Ні слова про Спасителя, ніде,

й не промайне...

І отакої!

Всі уловлені в сей день.

Дощі почую... і відкинуть — грубі вуха...

І Моцарта відкинулись: не чують...

бо хто чим слухають:

не духом...

«Як може хто — нехай збагне».



Із Господом благословіть тепер мене.

І знов у постсоюзному, ще скраю.

І чистиш мене... пил...

попіл змітаєш?

І всі від серця

прогорять.

Більш й погорять.

І — знаєш...

Усе знаєш:

хто — без Христа...



3

Ми безсмертні! —

Ми в благодаті.

З Ісусом в серці,

з Богом в серці! —

це в Центрі:

чи варто нам периферію

побажати?



Благословенні, Христе,

усі Твої жатви!!

І збіжжя, і жатки;



може, хто сіяв, а, Ти

казав, вступіте ж

в спільне: вступіте

жати...



Бо не послав мене єпископом,

ані охоронцем булькатим:

по два боки зброї обоє:

одному — тулитися писком,

другому — в мішку з прорізом скакати...

а стрибай,

серце, стрибай

поету, в стаккато...



Бо не створив в чині архимандрита

під більш скрипучого митрополита:

після десятків літ

на тюремній стіні

надерти і написати:

«Благо, смирення подав мені, Господи...»

«Слава святій Твоїй благодаті!..»



Нині менш 10 літ «одиночки» присуджують,

не знають, —

це — лиш людину на світ розсердить...

Це несерйозність... це не знімає шкіру —

світу... й нове ще не прийде в серце!



Реально — встряли

між світським і вірою.



Більшість без Сина — не зрозуміли...

в морок назад повіялись:

в з’Раду, в уряди, в демонізм кліру...

В руйнівну прозу.



Церква здригається:

Церква здригнулася: «Де Розум??»

— А, Тарас Шевченко дурний...

Не мав квартири, ні воза, ні хати!

А просто:

в мене як у Павла:

хоч копійку спробуй привласнено мати...

Ти не почав од сього тікати?

Вір мені: ще не відаєш:

ще не палав...



Цьомай св.Петра-поновлювача... цьомай

Калнишевського, Сковороду, цьомай:

святих Ісусових і поетів, всі — в Бога вдома:

не відкинь найвищого —

відкинешся до отакого...

що й не знай — куди цьомати?



І міріади, міріади святих! —

як зір в небі.

От — Христос. Нема хати?

Всі поети елітарні? Ганебні?

Елітарнії, всеелітарнії...

І всі — без усього... сяють! «Шикарні»...

А Христос Кобзареві

урізав палати,

не волів дати:

бо Тарас — дивакуватий...

навроді:

усі «шикарні»! — а то просто поет!

та й ще — народний...

а оце хто «возиться з народом» —

що од цього ще ждати?!



...І тут, в найнеймовірніший момент —

Божа Мати!..

Слава Тобі, що являлась Данте!..

Слава Тобі, що являлась всім — і

до оцього протоколіста й педанта...

Слава Тобі, що являлась —

лиш друг те узнав — Рафаелю...

Хвала Тобі, бо являвсь Твій Огень!

Геніям, надгеніям!



усіх підіймала — під небесну стелю й —

над небесну стелю!

Слава Тобі, благосіннолиственная,

в цім і в усім —

бо декому ще м’яко стелять...



Якби я славив одну Тебе!!

(о мій чуб...)

Боже, нехай живе Божественний безум!!!

повір: я не знаю, але дослідно відчув:

світ лише на Тебе дивився б,

тверезий!



Мудрагелі стали б «дурними» як Павло,

точно кажучи, немудрагелями...

немудрагелі явні — стало б явно — генії!

Коротше, я не зміг би жити далі...

тому — не завершив би поему Христа

найвище: музикально!! —

аби любов потекла по душі-пластиці,

а пластика — у любові,

як би тайно виласкує...

І чим більш тебе любиш, таїну! —

тим більш любляча таїна відповідає...



Коротше! глибинно:

глини і небезпеки слово сягає!..

...І тут помітив я:

один розум чи куняв

чи відлетів і соубражав:

«Значить, так: розум Бог цьому дав,

а хату й ощадження забрав...

допустим — майно прибрав...

або я дурний, чи — як всі... щось маєм...

стулили тихенько від Бога —

й приймають...

Значить, так: я розумний — то цей мене

ображає...



але стій: що тут розум — у Бога безум,

що тут безум — там Розум...

але й тут як тако — не буває:

щоб розумний сказав: ти — дурний.

А як правду сказав — значить, не ображає...

а неправду — навіщо? він же під тим,

що в Небі, під Розумом...

Значить, правда, це — ніби доза...

зате не ображає...»



— Нащо, мамо й таточку,

ви народили мене мутантом?! —

викрикне дитини душа

якогось етапу, —

Нащо було треба дідові

біля Києва високопарканнії дачі??

Нащо було красти

земний розум ледачий

урядам облесливим,

континентальним муцо;цалам?



Ба, нині — тільки небесний

некуплений-нецуплений Розум...



4

Нині

розум земного начальника

всяке діло провалює.

Нема ума в Небі — вважай:

ум в медалях...

Я зміню звук... Без Православ’я —

це католиків погубити;

Більше нічого про Церкву

вже не писатиму:

Дивлячись на ієрархів,

що Христу не покаялись —

більше блюватиму...



Хочте, не хочте...

щоб Бог пропустив через мене

без тонких майочок синтаксису

вкраплену і некраплену

страшнішу за ад Данте

всезмітаючу лаву —

неприборкану

найвищу в вічності радість —

відвагу! —

магматичної формотяги —

новоархангельної!

при якій всі королі нагі!

при якій всі міглі ХХІ- го

поголовно в нахилі! —

в знаряддєвості воскресаючої пісні:

дзвінкої Поезії процесуальності?!!



При слові «процесуальність» —

гордий розум сліпне...

судочинністю віртуальною...

й нічого не соубражає далі,—

кам’яніє — у всевирішальній своїй

вирішальності!!



Розгортаю —

золото Небес: привітальне...

Суть: хоч би нічого

не прорік... дітям і звірам...

Зі шпичака! що Бог — центр...

Не хочете знати!

Знову: а — в якій мірі??

(Дивно, що це —

при моїй безмежності

і недовиміряності...)



Що мене через століття жене!

Торкаючи в ірраціональному Богові

навіть міру.

Діва милосердям забирає мене

у Любов всеопліднюючу,

мирну...



От, йду по вірі:

а вогненні Бах, Бетховен і Верді...

пальці посмоктують! що це?

і основне — до якої міри!!



Надіюсь, ваша сорочка

витяглась

від асоціативної судійности...

Ви чуєте?

у всезагальній ненадійності —

Бог діло це переломлює

вміло —

Ба! євреї очікують: куди тікати ,

не тікати?

це Бога діло?..

чи то — від людини?..

Данте ходив-бродив забудувати години:

на просвітленій монархії... а я у Бог-Сині.

Корпор — в Китай? Тю!

ум де в людини?



«Чи потрібна, яка в голові, людина???»—

інші вже народились...



Судіть — вирішив я покинути:

не сягаєте вертикального,

(ума, не мислі).

Боїтеся, маркшейдери, суто інтуїтивного

духоураження коромисла!

Образного не сягаєм мислення?? —

в науки мітите повсідатись?

повсідались!

мало вам штани поодривати...



Далі:

не сягаєте безсинтаксного, сице, Данте!!

600 літ, задрипанці,

секунданти-препаскуданти?



Так, ні??

ватманні? кульманні спини?

А я для вас розпинаюсь,

ізографлю Богу насухо: розписую...

Чуєте, дитинне-ангельське бачення!

Воно не попускає мені синтаксисів,

жалюгідно повзаючої євроасоціативности...



Не сягаєте новоутворень — асоціативного

мислення??

Тепер нижче:

академічного — сягаєте, помираючого...

богословіє оприличнюєм...

що, не знаєте?.. Логічного?

Ні богові свічка...

Наукового? технологічного?

«сатана святий»...



Комп’ютерного?

Творче наш! любові Подателю!

виплюну з рота життя червоне

що від ніг мислень

антихриста во оних —

у цих його солдатах...

Великою любов’ю — великий бій,

великих перепружень — вода з кров’ю...

Випий море, адам сліпий...

Опускаюся, Подателю любові!!

Ще нижче тьмооко? — окерло...

Побачили б люблячі — терміново померли б...

Коліщата виведення особистостей

із вжитку коліщатами.

Тріщить тріщате, пожина коліщатно!



Милосердіє!

Милосердіє — полишити всіх у лещатах?

Де ви? Справжнє щастя — що

не знаєте що з вашим розумом —

ваше в тім щастя, що не знаєте —

в якім ви нещасті...

Досить!

Диявол! —

корпо-тогосвітними...

Спасеш мерців того світу,

як мерці звідти

керують такими ж у цьому:

в «спільній привітності»?



Воля не-Христова! —

порочність! завада!

завада для Любові.

Відмова! —

випий море,

сліпа з роду до гробу, гадино.

Здохнеш, збезкриліла,

без Синового слова!!



Стримано б мені

за Христа помирати:

бунт рабський — невігласів:

не аристократів.



...Люблю! люблю! —

люби мене, Маріє!

Краще люби! —

Ти богом вогневієш —

наймилосердніша!!

Прости мене,

прости і їх,

я музикант —

а пальці вже дерев’яніють!..



у мене й руки тут закам’яніють...



і весь я тут — задебелію!...



любов’ю серця

вибраний у Царство!



Та скільки ж їх,

у полотні сирім, від господарства...

Спаси,

зглянься, серце Маріє!!



5

Христос Бог — єсть.

Ми ж — дивлячись

як стати.

Ви є?

як слово повне благодаті,

нерукотворність райдуг, щастя і мостів —

вони під хмарами здіймають пил,

водний, гарячо-легкий пил:

на що і треба мені крилом стати —

і міст здійматиме —

слава небес прийматиме —

прийматиме і інший світ —

та на копил

небесний

душу обертатиме.



Ви — не літати??

дитинства прагнення;

як зрілості — ума крилатого...

Несе?

У небеса крильми

підносить златослов’я!

Значить — Ісус!

Поема — слави й Імені Христового...

І відійду тоді.

Мене не стане видно.

Він — Він! і світло

хмарами

поля

в росах читатиме...

Я відійду мов гірний солод у Давида...



Ба! і нічим,

нікому вже не заважатиму.

Слова від Ісуса — стане видно.



Сім’я летючості!

Як зерном засівають,

так словом — Слово ниву засіватиме.

Він! мета ваша... нині йме

поеми з благодаті.

І — підійматиме

дорогоцінні камені!!! О... Вас.

В храм Вишнього.

І вранці світло упізнають.

О, Богу це важливо

і — можливо:

все — в нас знизу летить,

до сього дня унеможливлене:

Й все в нас — увись летить...



Це — душі.

Мислі — обертонами,

як мислі.

І голос! —

голос обертоном —

до Бога вмить!!

А в горлі вщух? стариться світ? —

щось з тоном? —

І ось живем? чи чуєм? —

Велик політ, бо світ летить!



На дакрокрилах

вишкрібся — я — з глини

глянув із висоти

більш метрів тисяч трьох —

і — ох!

яка краса!! яка картина!..

Ради оцього було варто жить...



І що?

а... світ летить...

Тепер хтось в ямі, в келії сидить:

терпить — і зрозуміло, і — терпить...



Як вбачив я Красу...

Красу і Славу, Вічную Весну —

серце побачило —

то вже одно є: жити

чи не жить.

Бо як сказать?

Як світ любить?

Ти є відважна.

Ти все і вся. І хто це скаже?



Відважне явлення Твоїх хотінь.

Як Ти є явленням, я —

явищем,

чи тільки тінь...

Увага, мовим, тут Пречиста.

Древо розквічує свідоме листя,

шелескання і життєлистя...

Любляча ревність —

це Христос, по Христі ревність.

Древо росте,

древо цвіте,

златі на древі.



О, зціленість — радостетворна!

Простість, здоровість і —

смиренна простота.

Любов, любов Христа,

любов огорне:

і без ракет полетите.

Ті, хто готові.

Це повнота у Богові Христові.

Златі на древі.



Дух, де захоче, віє.

І є Христова ревність!

Певна.

Певним...



6

Стріча — буття і Бог!

назустріч — линуть...

вдаль на весну

прощаємось —

і клин за клином...

клин за клином.



Так Ти — Весна!

Весна з Христом —

то ви єдині.

Так, розхитавши свіжі далі —

клин за клином...

Весна і Бог, і розхитальність,

і — теплі руки й висі...

О, самозречено

любові стрічі віддались ми...

як ластівки

як білі лебеді —

за кличем.

Клич! — що і розтоплює серця!



Й все знов:

шлях і плоди,

плід і дорога знесень...

там шал,

то жар,

любов-буття!

зустріч — і шал священних весен!!!



Життя!

і щиглики й посмітюшки —

у адаманти лику!

Знов пісня!

і за пісню смик —

із пекла у Життя велике...

Ти мене витягнула з пекла!



Спокійно, Ігоре, світ ще не вмер.



Я думав — світ себе зарве...

і думав — він себе, нещаху, роздере,

шкірки культур — пірве...

Бо так люблю! — (спокійно...)

лише одні крапки... з тире...



Летить!

Летить цей клич

аж до оголення, я перепрошую, дерев!..



Пірве!

пірве вас! синіх

в мреві — Дух пірве

все те, що у Христові ревне...

Без Слова от —

стоять даремно...

от встеж — хто Бога ради...

І що? раз одчепивсь —

в потоці правди!

Встають! злітають — всесмиреннії!

златі на древі.



І все — в Любов,

і у тепло; і — пріч.

«Пішли всі геть!!» — це я (?), не я.

О всі пісні! — з Твойого

серця, й шуба з пліч...

І річ за річчю, як в скриню,

річ за річчю!

(й куди Бог дивиться?)

Твоя медова річ!

І все — літає!

й все переламано —

й всі переломлені —

та все злітає!

а українська річ... цей гомін,

не стихає.



І поле Данте — мов

світає...



7

Внутрішньо хто залишався вільним...

Мав Божу обраність

і свою справу.

Збувсь тонкоцвяшним, радісним — недільним.

Не лукавим!

Зайшлі підуть по металу.





І з небес спускав тугі корзини —

траєкторіями —

апельсин... і страву.

Першістю ввійшли під землю —

магазини:

іже з ними — підуть по металу.





Не закінчується м’якість —

в Божій силі...

йдучим звідусіль!

Точна Церква — точно Христа тіло.

Вічність:

остаються точні ділом...



8

Вірую:

до-слівне, невисловлене —

і на очеретину крізь воду...

дивлюсь — із-за моря — входить.

Грає в відкладеній лірі

вітер —

як все незриме — по вірі...



Вкладуть під церкву, у вмінні...

і відійдуть до воздухів:

скрипку, перекладену камінням...

«Каже — баче : духом із неба,

очі як зорі, бач, води-глибочиці».



...Маріє!!

в мене плечі дебеліють!.



О, очі ці...



9

Тобі, мій Господи живий,

світлопечально сповідаюсь.

Що інших й не було б

дверей печалям,

бо двері, двері відчиняєш

далі й далі:

не нам, не нам —

славі Своїй...

світлим словам.



Ти бачиш, починаю що робити...

То відчини нам серця двері;

за ранішбулих — знав промови Аліг’єрі...

діти усі... де півжерці, а де бандити...

щелепи мені крутять...

Мочаться... страх як в тьмі! чим заважають

говорити...



І здичавіли —

і люди, і слова!

Ти посип сіллю

мого грішнорота...

Цей друг, він мій язик...

і слів, й святих неяснії права...

Господи, майже... тяжкі рани;

полудень мене б —

братом не назвав;

от подивись: язик — як ніч...

припухлий...

Боже, землю я лизав...

і що мені?!

я тепер — ранок!..



І чи не море я —

ще й гадство душ лизать?



Я б тут за мить хвилин

одгрохав все, — весь зал!



...Посип-но гласних, що казать? —

усе шипить і мало стачить.

Без слово-бачення і дух

ще мало значить...

і провертається в азах.



Так, любов, Боже! Пагін і пагін...

... Як дітям яблука — та й

на вікна ослін...

...Боже, верни хоча би — до голандця,

до «Послів»!;

Я б вшпетив рота тим,

реформникам! й христомарнотникам;

а ні — вживу скликать піду,

на світлий Дух —

любов’ю світлою, і іменами кликать слів!

і вирву ними

брехнь язик — відомого Мерзотника!!



І Ти б поміг — поспів:

м’якого сонця б нам!!

а то — партачитимуть...

й провалять в грунт міста...



Я нагадаю, як Ти бачив:

що це значить...

Від Тебе, Слово, видіння і жах.

А Ти не жінка...



Іде прозріння... інколи..

це єсть в словах:

в потічках вглиб,

в пагонах ввись...

зростається роз’єднане колись...

Духовідбиток у свободі.



Тобі, Христе,

і Тобі, Діво,

й м’якому сонцю я моливсь...

Ради ідеї м’якості...

раді ідеї м’якості,

що так по мені

здвобіч і ходить...





10

Й світ не поступиться —

більш, ніж намолено...

Славлю, Слово, Твої глаголи,

«грають Моцарта» — так

інколи мовлять...

й далі — нічого...

Жодного образу:

ніколи, ніколи.



Ніколу Святого — мені б...

О, ви зобачите, як той Нікола

мовить:

«Моцарта грають: коні...

Коні в темній-претемній залі, коні...

Моцарт — з світлого небораю —

мов та ікона!»



Дивляться з ями

пуголовки іконні!..

Грають Моцарта, Миколаю мій, коням...

ввись грають —

ввись тягнуть себе

пуголовки іконно...

білолицеголові...



Коні!

з зали тягнуться — чорноголові...

Аж розтягнено тулуби їм —

як перед фінішем! — з конними!

Коні довгомордії з комонними...



Пуголовків — вгору,

тягне увись, вгору, вгору!

Серце — говорить,

серцю говорить — серце!

говорим!



Пуголовків —

дух струною зрізає:

тягнуться:

водорості білоголові —

хитаються!

вибухом Моцарта

очі круглостолові

очі квадратноголові

вибухне Моцарт!



«Ріст цін!»

а — різці!

дух — смички — поплавці!

потанцюйте,

стільці! — при Співці!



Сиплються зверху слова в папірці...



Моцарт як слово!

Жне темінь покришку,

вискочмо — в цім!

Моцарт над кришкою!

Криш-ш-ша... жар у руці...



Не з’їдемо кришкою!

мишки — і мишки...

коні — й рівці!

Не з’їдемо — кришою!



«В тебе завжди щось висмикнеться...»



Молодці!

Ух, у сільці... «Об кришку, ці...»

А все ваші, всі ваші, Моцарти ці...

Всі живі!? Молодці!



Ох!..



Так мов проскакую в кратері —

і безкарно:

поперед зірок,

в кратері серця Божої Матері —

спробував би я (чи хто) написати

бездарно...



Так, ще не знаєте Божої Матері.



Благословенні, Христе,

усі Твої жатви!!

І збіжжя, і жатки;

може, хто сіяв, а, Ти

казав, вступіте ж в

спільне: вступіте

жати...



Листопад 2008,

11.01.2009, Київ