Розiпятий край

Автор: Ольга Соколовская 4


Стара, стара біленька хата

Прибралась цвітом навесні.

Весна тут щедра і багата

На птахів радісні пісні.

Не вірте в те, що зона – тиша,

Що попелу тут пустота.

Тут вітер трави теж колише,

І ряст щороку розцвіта.

В старенькій хаті господиня

Радіє сонячній весні,

Бо скоро, весняної днини

Стрічать лелек жаданих їй.

Не розуміє, бач, старенька,

На цій землі весь вік зжила.

Земля оця, неначе ненька,

І годувала, й берегла.

Хто ж вигадав таку халепу,

Що тут здоров’ю шкода жить,

Як звідси йти кудись далеко,

Як стіни рідні полишить?

Були тут люди, умовляли,

Збирались бабцю відселить,

А діти рідні так благали,

Щоб перебралась до них жить.

Немає світла? Що ж не лихо,

Чи їй звикать до каганця!

І плинуть дні спокійно, тихо,

Неначе Прип’яті вода.

Скопала грядку під пшеничку,

Посіяла, то ж буде жать.

Сама змолотить, їй це звично,

І будуть жорна знов співать.

І будуть ситі паляниці,

Окрайці сонця на столі.

І так старій спокійно спиться

На скривдженій святій землі.

І вірите, не зрозуміє

Ніколи ця душа проста,

Чому не колоситься нива,

Чому тут лиш бур’ян зроста?

Чому до зони іноземці

Навідують, немов в музей?

А їй болить душа і серце

За край розіп’ятий оцей.

Чому не можна й на годину

Дітей і внуків привітать?

Чия у цій біді провина

І з кого за біду спитать?

…І, може, лиш тому прощає

Нам Бог неправди і гріхи,

Що в білій хатці посилають

Старечі губи молитви...



Ольга Соколовська ©